Активний відпочинок входив в моє життя поступово. Почалось все з туристичних походів, скелелазіння, сноубордингу, ковзанів. Потім цього стало мало і я перейшла на «колеса». Разів зо два спробувала прокатні, і зрозуміла – треба мати свої, рідненькі, які завжди будуть поруч, і на які я зможу покластися в будь-якій ситуації. Так у мене з’явився мій перший двоколісний друг Bergamont.

Ось уже 7 років поспіль ми долаємо з ним кілометр за кілометром, по рівненькому асфальтованому шосе і звивистій лісовій стежці; через рясні дощі і палюче сонце, зустрічний вітер і мокрий сніг. Влітку разом проводимо кожні вихідні, досліджуємо нові дороги і населені пункти Білоцерківщини, їздимо на дачу по ягоди, в ліс на шашлики чи просто до річки за тишею і спокоєм. Він саме той, хто розуміє мене з першого руху, з першого дотику до педалей. Чи хочу я зараз мчати на повній швидкості навипередки з вітром вперед за горизонт, чи насолоджуватись кожною хвилиною, спостерігаючи навколо за природою і дорогою.

В найближчих планах у нас – придбати велобагажник та відправитись разом у справжній велопохід. Нехай це буде лише на кілька вихідних днів. Але це новий етап у наших стосунках. І я гадаю, ми вже давно до цього дійшли 🙂 Адже проїхати можна вдвічі більше, знаючи, що не треба сьогодні ж повертатись додому. А можна заночувати в наметі десь на березі річки, далеко від міста та цивілізації.

Але найбільше випробування для нас обох – це участь у змаганнях, подолання 100-кілометрової позначки на одометрі. Поки що ми активні учасники двох велосоток – Одеської та Київської. Зазвичай з Одеси починається наш велосезон. Цей заїзд завжди проводиться в перших числах квітня. І добре, якщо до цього погода була більш-менш сприятлива для катання, щоб мати змогу потренуватись після зимової сплячки. А буває й так, що на змаганнях ти сідаєш на велосипед ледве не вперше, от тоді дійсно важко.

Проте для нас Одеська сотка в будь-якому випадку – це свято, де час не має значення. Ти їдеш і отримуєш задоволення. Кожного разу повертаєшся сюди за атмосферою організації, за посмішками і підбадьорюючими вигуками жителів населених пунктів, через які проїжджаєш, за польовою кухнею і бутербродами с особливо смачним салом, якого більш ніде не скуштуєш!

Це вже особистий досвід і враження, якими я можу поділитися з наступними поколіннями велосипедистів. А як же сама потрапила в цю авантюру? В 2014 році мій чоловік (тоді ще просто зустрічались) запросив поїхати з ним на Київську сотку, скласти компанію. Всіма можливими способами я намагалась відмазатись, адже 100 км в той час для мене були взагалі космічною відстанню. Та й серед натовпу я боюся їздити, адже не знаю, в кого що робиться в голові, раптом, комусь заманеться мене «підрізати» чи збити. А якщо колесо проб’ю, а якщо сил не вистачить, а якщо не туди поїду, а якщо буду самою останньою…? І от через деякий час умовлянь я вже мала свій особистий реєстраційний номер і зрозуміла – я приречена. Знаковим стало ще й те, що моя особиста перша сотка співпала з першою Київською велосоткою. З тих пір – понеслось!

І от пройшло всього 4 роки, а я стою у витоків заснування першої Білоцерківської велосотки «Білоцерківський стандарт».  Адже їхати кудись за 100 чи 300 км – це одне, а мати свій рідний 100-кілометровий маршрут – це зовсім інше відчуття. І я впевнена, що наші змагання увійдуть в приємну звичку українських велосипедистів, як і інші велозаїзди, що стали традиційними в щорічних спортивних планах кожного з нас.

 

Оксана


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *